Ярослав мав позивний «Архангел». Він загинув на Харківщині через три місяці після початку повномасштабного вторгнення Росії. Йому було лише 19 років.
Після загибелі сина його мама Тетяна не змогла залишитися осторонь війни. Вона одягнула військову форму і сама пішла служити. Каже, що хотіла помститися за смерть свого Яріка.
А вже після похорону на неї чекала ще одна несподівана звістка.
Непідписаний номер у телефоні сина
Переглядаючи телефон Ярослава, Тетяна знайшла номер жінки, якого не знала. Вона зателефонувала і так дізналася про Настю — дівчину, яку її син кохав, але про яку так і не розповів матері.
Вони познайомилися в Харківському метро. Настя ховалася там від обстрілів разом зі своїми дітьми. Ярослав був військовим, але дуже швидко став близьким і для її дітей.
Дівчинка якось запитала у мами дозволу на щось, а Ярослав усміхнувся і сказав: «Тато сказав — можна».
Для Насті ці слова назавжди залишилися в пам'яті.
«Якщо я повернуся, ти будеш моєю дружиною»
Ярослав і Настя були знайомі лише тиждень. Вона була старшою за нього, мала дітей, але це не завадило 19-річному хлопцеві говорити про спільне майбутнє.
«Якщо я повернуся, ти будеш моєю дружиною», — казав він Насті.
Він не сумнівався у своїх словах. Для нього ці стосунки були серйозними, хоча часу разом у них було зовсім мало.
Перед останнім завданням Ярослав зняв із форми шеврони та віддав Насті.
«Це тобі на пам'ять», — сказав він.
Невдовзі хлопець загинув.
Мама зустріла жінку, яку кохав її син
Коли Тетяна дізналася про Настю, вона попросила її зустрітися. Мати хотіла побачити жінку, яку любив її син і яку, можливо, одного дня могла б назвати невісткою.
Настя приїхала. Вона привезла із собою ті самі шеврони, які Ярослав залишив їй перед останнім завданням.
І віддала їх Тетяні.
Для Насті це була пам'ять про чоловіка, який за короткий час став для неї дуже близьким. Для матері — одна з останніх речей, яких торкався її син.
Тетяна змогла сказати лише:
«Прости мені, синочок».
«Як відпустити того, хто був для тебе усім»
Після смерті Ярослава його мама продовжила службу. Але біль від втрати сина нікуди не зник.
Вона й досі шукає його серед інших військових, вдивляється в обличчя, помічає схожі очі чи бороду.
Її начальник іноді каже: «Петрівна, відпустіть дитину».
Але для матері, яка втратила 19-річного сина, це не так просто.
Ярослав прожив лише 19 років. Його життя обірвалося на війні, але за цей короткий час він встиг залишити після себе людей, для яких назавжди залишиться важливим.
Його пам'ять тепер бережуть дві жінки — мама Тетяна та Настя, яку він кохав.
Історія Ярослава нагадує, наскільки коротким іноді може бути людське життя і наскільки багато почуттів можна встигнути подарувати іншій людині навіть за дуже короткий час.
