1 квітня 1997 року народився Дмитро Олексійович Галаган — молодший сержант, командир відділення вогнеметного взводу 36-ї окремої бригади морської піхоти. Позивний воїна — «Джава».

Його життя було тісно пов’язане і з Києвом, де Дмитро народився, і з Чернігівщиною, де минуло його дитинство. У селі Кобижча Бобровицької громади його пам’ятають як свого земляка. 

Від механіка двигунів — до морської піхоти

Дмитро навчався у Київській школі №170, після чого вступив до Київського коледжу морського та річкового флоту. У 2017 році здобув спеціальність «механік двигунів».

Того ж року розпочав строкову військову службу. Згодом вирішив пов’язати своє життя з армією та підписав контракт.

Дмитро служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Ще до повномасштабного вторгнення він брав участь у бойових діях на сході України в складі сил ООС. 

Дві контузії, але він не залишив побратимів

Війна залишила на Дмитрові не лише фізичні, а й важкі психологічні сліди.

За словами сестри Дар'ї, першу контузію він отримав у 2019 році в районі Широкиного. Другу — у 2022 році під час боїв за Херсон.

Попри поранення, Дмитро не залишив службу.

«Чому інші хлопці мають гинути, а я тут сидіти?» — саме так, за словами сестри, він пояснював своє рішення знову повертатися до бойової роботи. 

Ці слова багато говорять про його характер. Для Дмитра війна була не чужою історією з екрана. Він розумів ціну боротьби та відповідальність перед тими, хто стояв поруч.

Командир вогнеметного відділення

На початку повномасштабного вторгнення Дмитро зустрів війну вже як командир відділення вогнеметного взводу.

Разом із побратимами він виконував бойові завдання на передовій, протистоячи російським окупаційним військам.

У його біографії особливе місце посідають бої за Херсон. Саме під час операції зі звільнення міста Дмитро отримав другу контузію, однак після цього продовжив службу. 

Окрім військової справи, він цікавився сучасними технологіями, зокрема ІТ та 3D-моделюванням. Любив читати, цікавився військовою історією, технікою та зброєю. 

Останній бій — на Запоріжжі

15 червня 2023 року Дмитро Галаган загинув під час виконання бойового завдання.

Його життя обірвалося біля села Приютне Запорізької області, де воїн потрапив під ворожий обстріл і зазнав смертельного поранення. Дмитру було лише 26 років. 

Через тиждень, 22 червня, із захисником попрощалися в Кобижчі. Там його і поховали на місцевому кладовищі. 

Вдома на Дмитра чекали мама, дві молодші сестри та кохана дівчина. 

Нагороди за службу

За мужність і сумлінну військову службу Дмитро Галаган був відзначений нагородами.

Серед них — нагрудний знак «Золотий Хрест» та медаль «За взірцевість у військовій службі» III ступеня. 

Але для його рідних та побратимів головним залишається не перелік нагород.

Пам'ять про Дмитра зберігають як про людину, яка була готова допомогти іншим. Його сестра згадувала, що він був добрим, завжди допомагав і часто посміхався. 

«Джава» назавжди залишився 26-річним

У 17 років Дмитро брав участь у Революції Гідності, хоча батькам говорив, що йде на навчання до коледжу. З дитинства цікавився військовою справою, технікою та історією.

У 2018 році він обрав армію як професію. Пройшов ООС, отримав контузії, воював під час повномасштабного вторгнення, брав участь у звільненні Херсона.

А 15 червня 2023 року його бойовий шлях завершився на Запоріжжі.

Дмитру Галагану назавжди 26.

Його ім’я залишилося в історії 36-ї окремої бригади морської піхоти, у пам’яті родини, побратимів та земляків із Кобижчі.

Він віддав життя за Україну, до останнього залишаючись там, де був потрібен його підрозділу та його побратимам.

Вічна пам’ять і слава українському воїну Дмитру Галагану.

Герої не вмирають.